Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

19.02.2019 19:18

Роман Бондарчук: Чесні свідчення роблять більше користі, ніж лаковані

Розмова

Портрет сучасного українського кіно за кордоном створюють, в першу чергу, такі режисери як Роман Бондарчук. Його перша в кінокар’єрі ігрова стрічка, драма «Вулкан», стала сенсацією ряду кінофестивалів «класу А», а документальний фільм «Українські шерифи» отримав номінацію на премію «Оскар» за кращий іноземний фільм. Розмовляємо із Романом Бондарчуком про «Вулкан», Docudays та існування сучасного українського кінематографа в світовому культурному контексті.

**

«Вулкан» – Ваш перший ігровий фільм. Чи був легким перехід від документалістики до такого кінематографу?

У мене був короткометражний ігровий фільм «Таксист», то ж це не зовсім перший. Я не відчуваю переходу, я б хотів продовжувати знімати ігрові й документальні паралельно. Це такий спосіб пізнання реальності: знімаєш документальний фільм – відкриваєш для себе нових людей, їхні історії, місця. Багато чого лишається за кадром, деякі дивовижні історії відбувалися в минулому й існують тільки в переказах, тому їх ніяк не використати в документальному кіно. А в ігровому – можна все оживити. Тобто кожного разу документальна зйомка для мене – це така антропологічна експедиція, після якої лишається багато матеріалу і натхнення використати його у сценарії. В ігровому кіно трохи інша механіка виробництва, більше людей на майданчику, більше транспорту, важча камера. Менше можливостей виправляти помилки чи щось змінювати по ходу, бо всі знімальні зміни пораховані. Але природа процесу дуже подібна.

Майже всі Ваші фільми знято у рідному для Вас Херсоні. Це принциповий авторський підхід – знімати саме там?

У мене це почалося з «Таксиста» – майже вимушено. Я тоді вчився в університеті й мусив знімати курсову роботу. Грошей на виробництво не було, тож ми з оператором приїхали в Херсон, де я міг взяти у батьків машину, харчуватися продуктами з їхнього холодильника й підтягнути друзів до зйомок і на допомогу. Далі стало зрозуміло, що тут «земля тримає», куди не подивись – всюди сюжети і персонажі. Свій діалект, пейзажі, навіть ментальність особлива. Мені подобається тут працювати й розбиратися, чим наші люди живуть у цих степах і міражах.

Наскільки Вам комфортно працювати з акторами, які не є професіоналами? Бо, наприклад, Сергій Степанський, що зіграв у «Вулкані» головну роль Лукаса, перш за все відомий як звукорежисер.

Сергій Степанський насправді дуже обдарований актор. Просто був не відкритий до «Вулкану». Цікаво працювати, звісно: ми подовгу обговорювали, який наш Лукас має бути. Ділилися переживаннями від власних «семирічних циклів», відчуттями від життя у столиці та за її межами, враженнями від роботи міжнародних місій тут, в Україні, з початком війни. На все намагалися подивитись очима офісного менеджера середньої ланки, який заліз у свою зону комфорту й намагається якнайменше задумуватися, поступово втрачаючи інтерес до людей і до себе самого. Про країну багато говорили, про реформи та їхню імітацію, про можливості тут для молодих людей.

Проговорювали діалоги й модифікували їх так, щоб Сергієві було природньо їх говорити. Знаходили якісь прості, побутові дрібниці, які робили його характер живим. Наприклад, наш Лукас у фільмі часто все перепитує…

Ну, а типажі несуть у собі той відбиток реальності, місця, простору, який дуже складно створити привізши акторів з іншого місця. Засмага, акцент, рухи – все це неповторне й дуже цінне для моїх історій.

Кожного разу документальна зйомка для мене – це така антропологічна експедиція, після якої лишається багато матеріалу і натхнення використати його у сценарії.

Я вірю, що фільми – це живі істоти: вони народжуються тоді, коли приходить час.

Чим найбільше відрізняється співпраця з європейськими кінопродюсерами?

Я робив усі фільми в європейській копродукції, тому для мене така співпраця природня. З українського боку мене завжди підтримує моя дружина і співавторка Дар’я Аверченко, яка також копродюсує наші фільми. Делегованим продюсером «Вулкана» є досвідчений продюсер Олена Єршова – вона зробила вже понад 10 фільмів, які здобули більш ніж 100 нагород на головних світових фестивалях, її участь додавала впевненості й захищеності. Із німецького боку з нами працювала Таня Георгієва, з якою ми робили «Українських шерифів» і подружилися. На етапі, коли фільм був вже наполовину змонтований, до нас приєднався Мішель Мект із Монако, відомий своїми роботами з Полом Верговеном, Сергієм Дворцевим та Марен Аде. Він подивився нашу презентацію в Карлових Варах і виявив бажання увійти в проект. Завдяки йому ми змогли зробити якісний постпродакшн на студії Аррі в Німеччині. Коли продюсерів декілька, з одного боку їм важче привести всі документи у відповідність до вимог фондів із різних країн, а з іншого – ця взаємозалежність всіх мобілізує працювати й виконувати роботу вчасно. Взагалі, на «Вулкані» була фантастична команда, бо профінансувати такий фільм – це лише півсправи, а от організувати зйомку і логістику в наших напівдиких степах – завдання рівне йому по складності.

Чи мав місце продюсерський тиск при створенні саме «Вулкану»?

Ні, у нас склалися гарні стосунки з продюсерами. Були фінансові обмеження, з якими треба було рахуватись. Ми усі розуміли ризики і шукали виходи: вирішували сцени, схеми освітлення, складали графік найбільш ефективним чином, щоб фільм не залишився недознятим. Багато допомагали місцеві жителі: часто ми домовлялися з ними про безкоштовні локації, наприклад.

Я думаю, навіть якщо український режисер зніме фільм лише із самих натюрмортів, його все одно сприйматимуть крізь образ і контекст країни, у якій іде війна.

Чи є бажання довести до кінця фільми, які з тих чи інших причин не вдалось реалізувати раніше?

Я вірю, що фільми – це живі істоти: вони народжуються тоді, коли приходить час. Ми з моїм другом, звукооператором Борисом Петером, 3 місяці знімали події Майдану. Періодично обговорюємо, що це міг би бути за фільм. Борис сортує цей матеріал, групує в епізоди, але поки він визріває в наших головах.

Є ще фільм про музиканта, який поїхав із Херсону в Москву шукати слави, а знайшов любов. Ми багато зняли матеріалу, але потім почався Майдан, наш герой заїхав у Росію остаточно і почав звідти транслювати тези, які транслює їхній телевізор. Думаю, має минути час, змінитися влада і телебачення в Росії, щоб ми знову могли спілкуватися.


Роман Бондарчук

Наскільки, на Вашу думку, сучасне українське кіно є конкурентоспроможним у Європі?

У нас з’являються фільми, добре придумані та гарно зняті. Складно співставляти їх з європейськими, бо європейський ринок формувався роками, люди туди інтегруються, коли закінчують свої кіношколи. Існують фонди, квоти, воркшопи для сценаріїв та монтажу, захищаються артхаусні кінотеатри, де ці фільми потім показують. Люди в індустрії знайомі між собою і одне одного підтримують. Тому доволі важко нам, кінематографістам з України, заходити на цю територію і щось там відвойовувати. Хоча «Шерифи» виходили в прокат у різних європейських країнах, наприклад.

Взагалі, інтеграція у цю світову систему спільного виробництва невідворотна. Було б чудово, звісно, стати самодостатніми й окуповуватися у власних кінотеатрах. Але поки цього не сталося вихід один. Із російськими серіалами ми он стільки років були інтегровані, результати досі не вдається ліквідувати. З усіх шпарин лізуть їхні мєнти, солдатики, шансони й наколочки. Вже мінімум два покоління на цій отруті виросли, і мінімум два покоління наших акторів стали акторами другого плану.

Не знаю, чи є якась системність у цих процесах, але мені щиро боляче усвідомлювати, у яку безнадійну провінцію перетворюються наші міста, і в яке підпілля йдуть наші творчі тусовки.

Над якими проектами Ви першочергово працюєте зараз?

Поки розробляємо сценарій нового ігрового фільму. Наразі лише можу сказати, що дія відбувається в нас, на півдні.

Сучасний український режисер – це ще і політик, на Вашу думку?

Я думаю, навіть якщо український режисер зніме фільм лише із самих натюрмортів, його все одно сприйматимуть крізь образ і контекст країни, у якій іде війна. Не думаю, що зараз в принципі тут можна зняти неполітичний фільм. Навіть у таких простих речах, як одяг, який носять у кадрі, що їдять, на чому їздять, буде читатися підтекст: свідчення, як людям живеться тут, чи розвивається загалом країна, чи навпаки. І я вважаю, що чесні свідчення роблять більше користі, ніж якісь лаковані. Вони вказують на больові точки, роблять їх видимими, не дають забути. Зараз багато обговорюють, яким має бути патріотичне кіно. Я думаю, просто правдивим.

У Києві зовсім нещодавно закрили два культових кінотеатри: «Кінопанарама» та «Україна», така ж доля спіткала і кінотеатр «Ілюзіон» у Херсоні. Чи вбачаєте Ви систему у цих діях, які насправді шкодять нашій кінокультурі?

Мені здається, що згодом бізнесмени, які ці кінотеатри викупили і закрили, самі ж і постраждають. Ну не можуть у вакуумі існувати вулиці ресторанів чи пасажі з прикрасами. Міста відрізняються від сіл тим, що в них існують театри, фільми, концерти – люди їдуть у великі міста, бо в них вдома такого немає. Залишаються жити і рухають всю цю економіку з ресторанами і прикрасами. Якщо в місті буде жити неприємно, занепаде і місто, і бізнес у ньому.

Минулого року ми з великим успіхом показували в «Україні» позаконкурсні фільми «Докудейс», і зали були переповнені – значить, його можна програмувати так, щоб він був затребуваним і відвідуваним!

«Ілюзіон» у великій мірі сформував мене особисто: фільми, які я там у свій час дивився, обговорення при свічках народили в мені пристрасть до кіно, бажання вчитися на режисера.

Не знаю, чи є якась системність у цих процесах, але мені щиро боляче усвідомлювати, у яку безнадійну провінцію перетворюються наші міста, і в яке підпілля йдуть наші творчі тусовки. Бажаю людям, які віджали «Ілюзіон», якнайшвидше розоритися. Разом із їхніми київськими колегами.

Не треба соромитись присутності автора у фільмі, взагалі нічого не треба соромитись, а тим паче – боятися.

Docudays є єдиним в Україні фестивалем документального кіно, тим більш – із правозахисним контекстом. Тому питання просте і складне водночас: з чого починався цей фестиваль?

Для мене фестиваль починався із фільму «Радуниця» – це був один із перших документальних фільмів, які вдалося зробити після університету, і я раптом зрозумів, що його ніде тут показувати. Тобто ми трохи поїздили по фестивалях за кордоном, але в Україні документальне кіно було чимось незрозумілим, люди не знали, як його дивитися, не було звички, аудиторії для такого кіно. Одночасно з цим, фестиваль Docudays UA (який тоді називався «Дні документального кіно про права людини») розширявся і збирав команду. Так співпало, що я опинився в цій новій команді й втягнувся у справу розбудови аудиторії не лише для себе, але й для своїх колег.

Романе, яким для Вас є Юрій Іллєнко?

Юрій Іллєнко – це мій учитель, який дуже вплинув на спосіб мислення. На прикладі свого життя показав, що тільки безкомпромісний підхід до справи дає результат, пояснив, що художній образ первинний і тільки він має значення, що не треба соромитись присутності автора у фільмі, взагалі нічого не треба соромитись, а тим паче – боятися.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com