Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.07.2018 16:21

«Донбас» в Одесі

Сергій Тримбач, "Україна молода"

На разі - про найяскравіші враження й роздуми з приводу про побачене на 9 Одеському МКФ: «Донбас» — призера за найкращу режисуру в програмі «Особливий погляд» цьогорічного Каннського кінофестивалю; «Образу» — одного із призерів минулорічного Венеційського фестивалю, та міражі «Вулкана».

«І як нам з усім цим бути?»

Так раз по раз вигукував режисер Сергій Лозниця опісля показу фільму «Донбас» (програма «Фестиваль фестивалів»), який викликав найбільший глядацький ажіотаж. Картина про те, що нині відбувається на східних теренах України — сплюндрованих і опромінених безумством та дикістю.
 
Як і у попередній стрічці Лозниці («Кроткая / Лагідна»), тут поєднано трагічне й абсурдистсько-смішне, відтак не дивно, що публіка Фестивального палацу (1260 місць) раз по раз вибухала сміхом. Щоби потім затихати і у гіркій тиші думати над тим, що ж воно відбувається?
 
Одне із запитань із залу: «Цей фільм має подивитись вся Одеса, аби зрозуміти, чого саме ми уникнули. Тільки ж скажіть, пане Сергію, які причини оцього всього?».
 
Відповідь режисера: «Та ж річ у тому, що сімдесят років радянської влади усе тут, в Україні, несамовито і послідовно нищилось. Пригадаймо собі — у тридцяті роки минулого століття вибито до ноги усе українське письменництво, залишили усього кілька.

 
Витравлювались мова, культура, аморалізм став одним з головних пріоритетів держави. Тому й правлять бал отакі персонажі... Питання стоїть так: що нам з усім цим робити, як здолати цей стан? Надзвичайно важкий, надзвичайно трагічний».
 
«Донбас» — спільний проект восьми країн, першою з яких є сама Україна (в особі вітчизняного Держкіно та продюсерської компанії «Артхауз Трафік»). Біля 100 акторів (серед них Тамара Яценко, Людмила Смородіна, Олеся Жураківська, Георгій Делієв, Ніна Васильєва), десь зо 30 професійних, біля 1500 масовки.
 
Основні зйомки відбувалися у Кривому Розі та його околицях. Картину відзначено призом за кращу режисуру в програмі «Особливий погляд» цьогорічного Каннського кінофестивалю. В український прокат стрічка вийде восени. 
 
Фільм Лозниці починається епізодом у летучій гримерці, де готують до зйомки артистів (серед них і колоритний персонаж Тамари Яценко).
 
Потому виявляється: це масовка, завдання якої зімітувати перед камерами російських телекомпаній страждання населення, що піддається обстрілам «українських фашистів».
 
Насправді усе це дешевий (у повному розумінні цього слова) театр. Який — уже в фінальному епізоді — самі ж бойовики і знищать, аби, знов-таки, імітувати злочини «фашистского отребья». 
 
А поміж тим у двогодинній за тривалістю стрічці низка інших епізодів. Можливо, центральний з них той, коли у центрі міста бойовики виставляють полоненого українського бійця — аби з ним «народ пагаваріл». І «гаварят». Старі й молоді, наповнені якимось шалом ненависті, що затьмарює розум і включає інстинкти нижчого рівня. 
 
Ще один епізод — весілля двох уже немолодих персонажів. У палаці шлюбу, де іменем так званої Народної республіки (Наталя Бузько у ролі працівниці, що освячує шлюб) двоє стають офіційним подружжям.
 
Тільки обрядове дійство, з місця в кар’єр, перетворюється на якусь дику вакханалію. Прізвище молодят — Яішніца — відсилає до Гоголя. І справді, перед нами — дійство, що втратило свій первісний сенс.
 
От ся перезріла «молода», що повсякчас істерично сміється, от сей Яішніца, чия вицвіла геть зовнішність виказує стертість самої особистості — замість обличчя тут просто маска, під якою ніц життєвого змісту. А ще друзяки-вояки, котрі салютують-імітують «празнік»... 

Образи, обрАзи, образИ...

«Донбас» далеко не єдина — у програмі Одеського фестивалю — констатація обрушення цінностей, ціннісної, сказати б, катастрофи сучасного світу.
 
У фільмі «Важіб» Аннемарі Жасір (вона з Йорданії, це копродукція кількох країн), показаного у міжнародній конкурсній програмі, оповідається про драму палестинської сім’ї, розбитої зрадами й історичними обставинами. Син приїздить з Італії у Палестину, аби допомогти батькові влаштувати весілля свої сестри. 


 Перше завдання — накликати гостей. Батько й син (Мохамед Бакрі, Салех Бакрі — вони і в житті є батьком і сином) об’їжджають родичів і близьких знайомих — хід, що дозволяє режисерці подати такий собі колективний портрет палестинців.
 
Він доволі печальний. Візуально — гори сміття, яке ніхто й нікуди не вивозить (зате «у нас є свій муніципалітет»), без натяку на іронію говорить батько, шкільний учитель.
 
Психологічно — бо в людях чомусь не заводиться стрижень, який дозволяв би тримати удар. Соціально, бо ж соціум виявляється річчю майже примарною. Щось таке наше, українське, прозирало в усій цій, здавалось би, далекій від нас історії...
 
В картині «Образа» (програма «Фестиваль фестивалів», картина є одним із призерів минулорічного Венеційського фестивалю) ліванського режисера Зіада Дуейрі — наші дні, Ліван.
 
Правовірний член ліванської Християнської партії Тоні люто свариться з палестинським біженцем Яссером. Привід був копійчаний, та зрештою усе це виходить на рівень судових процесів і рівень загальнополітичний. Прекрасний сценарій, драматургія, яка щораз більше й глибше нюансує причини задавнених образ. 
 
Спершу мої глядацькі симпатії цілком на боці палестинця Яссера (Камель Ель Баша). Він представник нещасного й гнаного народу, який і на ліванських теренах почувається украй незатишно.
 
Проти нього ліванець Тоні (Адель Карам), в крові якого задавнена ненависть до от сих, що «понаїхали». Чого тільки не вішають тим палестинцям... Одначе виявляється, що і в Тоні своя правда — шестирічним хлопчиком він зазнав жаху нищення рідного поселення, практично геноцидного штибу. Група палестинців брала у тому участь...
 
Фінал стрічки усе ж дарує слабкий промінчик надії. Принаймні на особистісному рівні люди можуть порозумітися. Складніше — на рівні національному, політичному. Тим більше, коли політики охоче грають на найнижчих проявах людського. 

Міражі в пустелі

З особливим інтересом очікувався фільм «Вулкан» 36-річного українського режисера Романа Бондарчука (міжнародна конкурсна програма). Й картина цілком виправдала сподівання — мої принаймні. 
Події картини розгортаються на півдні сьогоднішньої України. Знекровленої пертурбаціями останнього століття, нинішньою війною, корупційними владами та іншими «принадами» нашого життя. В якому є одна, не завжди видима особливість — ми боїмося говорити правду про самих себе.
 
Бондарчук — схоже на те — не боїться. Тим більше, що його оповідь (і у «Вулкані», і в попередніх картинах, короткометражних ігрових та документальних) зазвичай базується на добре знаному і навіть рідному уродженцю Херсонських степів матеріалі. «Вулкан» аж ніяк не виняток. 
 
Киянин Лукас (Сергій Степанський, який у житті зовсім не актор, а звукорежисер), працівник ОБСЄ, супроводжує групу його працівників, що має вивчити ситуацію на українському півдні, зокрема на кордоні з Кримом.
 
Трапляється так, що Лукас «випадає в осад», гублячись у цьому безкрайньому просторі. Без документів, без грошей, зате з відчуттям того, що навколишнє життя абсолютно позбавлене найменших ознак структурної упорядкованості.
 
Один із персонажів стрічки, немолода жінка, формулює це у такий спосіб: «Це у вас там, в Києві, усе є. А у нас нічого. Немає зарплати. Немає президента. Немає міністрів. Тут інше життя. Мене земля тримає, вода, дім. Земля силу дає. А сила щастя. Тому я звідси нікуди не поїду...».
 
Сама не поїде і сина та онуку буде застерігати від подібного кроку. Син — це Вова (Віктор Жданов), десь 45-річний чоловік, що пройшов останній Майдан і війну на Донбасі. Пройшов, але як і що міняти в цьому житті, він не знає.
 
Хоча є деякі намітки — як заробити грошенят і вискочити в інший вимір, одначе якось воно не складається. Сподівається, що Лукас посприяє, одначе ж поки що доводиться його самого витягати з халеп, число яких множиться.
 
А ще є міраж, міражний співочий ансамбль, який уже багато літ з’являється у степу, аби заспівати пісню «Пливе човен, води повен...» — як спогад про затоплені колись придніпровські села. 
Утім, у фільмі і йдеться про міражі — головний серед яких сама Українська держава.
 
Та й хіба ж тільки вона? Он Путін в телевізорі рече про Новоросію: оддайте, каже, це наше. Та забери свій міраж, забери одну з химер свого нездорового розуму.
 
А землю — ніц, її забрати не можна. Про це останній епізод, уже на титрах. Міражні дівчата тануть у повітрі, вода й земля лишаються. Назавжди. Як вулкан на тлі фільмового титру. Який ось-ось заговорить. 
 
На наших очах народжується великий режисер, його ім’я — Роман Бондарчук. До цього мого (сподіваюсь, не тільки мого) відкриття долучився і Одеський кінофестиваль.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com