Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.12.2017 14:44

«Кіборґи»: «Ось що ви зробили з країною...»

Сергій Тримбач, «День»

Поява нової стрічки Ахтема Сеітаблаєва на екранах — своєрідний подарунок йому до близького (11 грудня) 45-річчя. Що ж, у такому віці чоловіків у космос якраз запускають — зрілість і молодість у благословенній синтезі.

Здавалось би, нещодавно, у травні цього року, на екрани було випущено передостанній фільм режисера «Чужа молитва», тепер — «Кіборґи», а вже розпочалася робота над «Захаром Беркутом» за повістю Івана Франка. А ще ж акторські роботи, в кіно і театрі, а ще — телебачення, де він нещодавно уславився у проекті «Танці з зірками» на каналі «1+1». Справді, космічні швидкості...

Кадр із фільму «Кіборґи»

«ВИ ВІДКИНУЛИ МЕНЕ НА КІЛЬКА ДЕСЯТИЛІТЬ НАЗАД...»

«Кіборґи» щойно виходять на екрани, а про стрічку Сеітаблаєва вже багато що відомо глядацькій аудиторії. Не в останню чергу тому, що матеріал гарячий — у нашій пам’яті живі події 2014-го, коли українські бійці обороняли уже зруйнований замало не вщент Донецький аеропорт. Власне, у фільмі йдеться про вересень того року, коли чергова зміна прийшла на те бойовище...

Напевно, більшість глядачів налаштовується побачити вітчизняний бойовик. Як українські хлопці з воєнним гонором «по-американськи» б’ються з російським ворогом. Чому «по-американськи»? Хоча б тому, що нове покоління — і кінематографістів, і глядачів — виросло на американських фільмах про війну, а не на радянських. Відтак тут, скажімо, особливий акцент на індивідуальному, особистому: герой-індивід воює передусім за свою особисту свободу, за себе і свою — свою! — країну. У цьому сенсі не випадковим є те, що, як на мене, на чільне місце в «Кіборґах» висувається наймолодший із героїв стрічки на прізвисько «Мажор» — у виконанні студента-четвертокурсника столичного Університету ім. І. Карпенка-Карого Макара Тихомирова. Він музикант, котрий належить до заможної родини, і міг би начхати на цю війну і все, що з нею пов’язане. Але він тут, і позиція його більш ніж свідома. «Всі, хто народився в Радянському Союзі, — каже він іншому персонажеві, «Серпню», — тепер лузери і зрадники. І тому я тепер тут. Ви відкинули мене на кілька десятиліть назад...»

Звісно, полеміка з відповідними полемічними перехльостами. Проте на момент фільмових подій минуло 23 роки, як постала нова держава, нова країна. І що ж? Звинувачення «Мажора»: дорослі українці поводились, як питущий-проклятущий глава родини, який замість того, щоб працювати і забезпечувати сім’ю, виносить із хати все, до останньої скіпки... Що робити дітям отакого «глави»? Послати його куди подалі й заходитись відбудовувати родину — її статки, її моральний підмурівок — з нульової позначки...

Втім, картина Сеітаблаєва, як і належить, починається із зав’язки, з прибуття нової зміни вояків у той самий Донецький аеропорт. І є тут і стрілянина, і круті перегони крізь вибухи снарядів. І знайомство з героями стрічки, кожен з яких представляє певний прошарок і певний світоглядний рівень українців, українства загалом. Зрештою, доволі швидко з’ясовується: не битва, не двобій з ворогом цікавить передусім авторів фільму, а ті розломи, які визначають життя-буття українців і які стали причиною кризи. Відтак змінюється й моя установка як глядача — спрямованість не до бойовика та екранного бойовища, а на те, щоби зрозуміти, в чому причини сьогоднішніх (а з ними — й учорашніх) катаклізмів.

«ЦЕ ВИ ПРОГРАЛИ КРАЇНУ. А Я ТІЛЬКИ ПОЧИНАЮ ЗА НЕЇ БОРОТИСЬ...»

На прес-конференції опісля показу фільму в кінотеатрі «Оскар» один із іноземців, данець, дивувався: чому персонажі стрічки так багато розмовляють між собою? Можливо, це добре буде для іноземного глядача, якому пояснять і прояснять щодо українських подій. Але самим українцям, які живуть тут і все це знають і без фільму, це навряд чи цікаво.

Данець — а ілюзія суто українська. Про неї — один з епізодів картини, в якому «Серпень» (В’ячеслав Довженко) розмовляє з узятим у полон «сепаром», себто жителем Донбасу, який пішов воювати проти «великої України». Один говорить про те, що за радянських часів Україну, саму її душу, націю як таку нищили, перетворювали на щось вторинне й маргінальне. У відповідь звучить: «А ви що зробили за останні 23 роки з Україною?» І «Серпень» пояснює, перегукуючись з іншим своїм опонентом, «Мажором»: тому ми й вийшли на Майдан і майдани, аби вибороти нову стратегію та нову моральну підойму руху в історії — не в минуле, а в майбутнє. І з гіркотою — про те, що, може, однією з причин українських бід є те, що ми не дискутували одне з одним, а, в ліпшому разі, стріляли — українець в українця...

Згадалося мені при тому оповідання «На колючому дроті» Олександра Довженка. Як приблизно в отакий спосіб лушперять одне одного українці в лиху добу війни, не здатні ні почути, ні зрозуміти правду іншого. І пасаж Довженка з його щоденника: «Мало ми шанувалися. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом. Та все доказували щось одне одному». Не чуючи й не бачачи...

Це фільм про нетерпимість, як головне гальмо, на шляху творення нації. І разом з тим картина — про те, що нині якраз та ситуація, коли — незрідка за відсутності справжніх лідерів — громада дозріла до такого народження. Тож подивіться «Кіборґів» — бодай тому, що картина оповідає про можливість, всупереч усьому, такого народження: саме нації, саме української.

Віддам належне сценаристу фільму Наталі Ворожбит, адже саме їй належить драматургічна конструкція твору, в основі якого світоглядна полеміка українців, різних їхніх ментальних проявів. Тут кожен ходить до вітру зі своє правдою та своєю мовою. Не лише тому, що один розмовляє українською, другий — російською, а третій — суржиком. І не лише тому, що один говорить про Шевченка і Гоголя, а «Субота» (Андрій Ісаєнко), скажімо, вихований на Стівені Кінгу... Просто контекст життя такий — він творить нас по-різному і різних. І саме тому потрібен національний діалог. Не тільки на рівні так званих «еліт», а й серед найширших верств українства. Саме діалог та організація фільмового матеріалу навертають нас до давніх традицій, ще Платонових, скажімо: з’ясування істини через полемічне зіставлення різних поглядів на світ і самих себе.

У фіналі стрічки лунає пісня «Не твоя війна» Святослава Вакарчука. І справді, головна війна — в нас самих, у самому суспільстві. Воюймо за своє та у своєму, не піддаваймось лукавим «пророкам», що одвертають нас від погляду в самих себе — бодай тому, що тоді ми приречені на нові поразки. Це лише перші й побіжні враження від фільму Сеітаблаєва та його команди. Хочеться вірити, що картина викличе дискусії, які стануть новим кроком уперед, до пізнання себе, творення себе.





Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com