03.10.2006 15:13
Педро Альмодовар: квітка його пристрасти
Іспанський сценарист і режисер Педро Альмдовар належить до тих кінематографістів, яких називають авторами. Автори є творцями власного неповторного світу. Надхнення вони черпають у самих собі. Альмдовар каже, що кожна з його стрічок має певні автобіографічні елементи. Педро Альмодовар ніколи не навчався кіномистецтву у спеціальному закладі... Наприкінці шістдесятих він переїжджає до Мадрида з невеликого містечка у Ла Манчі. Оволодіває різними професіями. Пише комічні оповідання. Виступає на сцені. Згодом фільмує на восьмиліметрову плівку низку короткометражних стрічок. А перший його повнометражний фільм з’являється на початку вісімдесятих. Ранній Альмодовар – майстер легкого жанру. Він радше комедіограф, який зазвичай обходить серйозність, надаючи уваги ґротеску.
Режисер не боїться звинувачень у поганому смаку. Кіч є складовою його поетики. Альмодовар каже: „ Кіч присутній у всіх моїх фільмах. Я не відділяю його від релігії, а релігію я використовую, щоб прокоментувати чисті людські почуття”.
Альмодовар один із перших в іспанському кінематографі показав нетрадиційне кохання. Його стрічка «Закон пристрасти» стала своєрідною точкою відліку для подальшого розвитку поетики кінорежисера. Відтак „Пристрасть” стане ніби другим ім’ям Педро Альмодовара. Зафільмовані у дев’яності роки картини цього постановника здебільшого розповідають про приватне життя. Це можуть бути багатосторонні любовні зв’язки, як у «Жінках на межі нервового зриву», чи стосунки доньки та матері, як у стрічці «Високі каблуки». Це може бути химерна історія про чоловіка та жінку, як фільмі «Зв’яжи мене» або переплетіння кількох неймовірних сюжетних ліній, як у картині «Кіка».
Стиль Альмодовара часто називають бароковим, маючи на увазі, що у його стрічках завжди надто багато пристрасти, кольору, звуків, і ти ніколи не знаєш, ким виявляться його герої у наступному епізоді картини. А вставні музичні сцени – неодмінна ознака його фільмів.
Його кіно схоже на театр. І тим, що режисер рідко виносить дію своїх стрічок на вулицю, обмежуючись декораціями, і тим, що його картини підкреслено акторські. Тут велике значення має обличчя виконавця, його міміка та жести.
„Погане виховання” є ще одним прикладом заплутаної історії від Педро Альмодовара. Як завше, сюжет переказати важко. Втім, має значення зовсім інше. Ота сама пристрасть, яка з часом не зменшила свого градусу, а також – універсальний зміст історії, яка аж ніяк не зводиться до гріха чи забороненого плоду. „Погане виховання” є радше фільмом про самопізнання і спробу бути тим, ким ти не є насправді. Про спробу, яка завше приречена на провал.
