03.10.2006 15:13

Педро Альмодовар: квітка його пристрасти

Іспанський сценарист і режисер Педро Альмдовар належить до тих кінематографістів, яких називають авторами. Автори є творцями власного неповторного світу. Надхнення вони черпають у самих собі. Альмдовар каже, що кожна з його стрічок має певні автобіографічні елементи.

Педро Альмодовар ніколи не навчався кіномистецтву у спеціальному закладі... Наприкінці шістдесятих він переїжджає до Мадрида з невеликого містечка у Ла Манчі. Оволодіває різними професіями. Пише комічні оповідання. Виступає на сцені. Згодом фільмує на восьмиліметрову плівку низку короткометражних стрічок. А перший його повнометражний фільм з’являється на початку вісімдесятих. Ранній Альмодовар – майстер легкого жанру. Він радше комедіограф, який зазвичай обходить серйозність, надаючи уваги ґротеску.

Режисер не боїться звинувачень у поганому смаку. Кіч є складовою його поетики. Альмодовар каже: „ Кіч присутній у всіх моїх фільмах. Я не відділяю його від релігії, а релігію я використовую, щоб прокоментувати чисті людські почуття”.

Альмодовар один із перших в іспанському кінематографі показав нетрадиційне кохання. Його стрічка «Закон пристрасти» стала своєрідною точкою відліку для подальшого розвитку поетики кінорежисера. Відтак „Пристрасть” стане ніби другим ім’ям Педро Альмодовара.

Зафільмовані у дев’яності роки картини цього постановника здебільшого розповідають про приватне життя. Це можуть бути багатосторонні любовні зв’язки, як у «Жінках на межі нервового зриву», чи стосунки доньки та матері, як у стрічці «Високі каблуки». Це може бути химерна історія про чоловіка та жінку, як фільмі «Зв’яжи мене» або переплетіння кількох неймовірних сюжетних ліній, як у картині «Кіка».

Стиль Альмодовара часто називають бароковим, маючи на увазі, що у його стрічках завжди надто багато пристрасти, кольору, звуків, і ти ніколи не знаєш, ким виявляться його герої у наступному епізоді картини. А вставні музичні сцени – неодмінна ознака його фільмів.

Його кіно схоже на театр. І тим, що режисер рідко виносить дію своїх стрічок на вулицю, обмежуючись декораціями, і тим, що його картини підкреслено акторські. Тут велике значення має обличчя виконавця, його міміка та жести.

Наприкінці дев’яностих фільми Альмодовара зажили міжнародного успіху. Режисер отримує престижні кінематографічні нагороди. Без нього не обходяться великі кінофестивалі на зразок Каннського. Тоді ж кореґується тематика його картин. Один із центральних образів пізніх робіт Альмодовара – мати. Їй він присвячує стрічку «Все про мою матір», де розповідає про материнство як своєрідний феномен, як певну незнищенну даність, яка, зрештою, втілює у собі саме життя.

„Погане виховання” є ще одним прикладом заплутаної історії від Педро Альмодовара. Як завше, сюжет переказати важко. Втім, має значення зовсім інше. Ота сама пристрасть, яка з часом не зменшила свого градусу, а також – універсальний зміст історії, яка аж ніяк не зводиться до гріха чи забороненого плоду. „Погане виховання” є радше фільмом про самопізнання і спробу бути тим, ким ти не є насправді. Про спробу, яка завше приречена на провал.